Якось увечері президент України Вітя Янукович од нєфіг чого робити заїхав на Банкову розгребти-підписати документи. Удома ніхто не чекав - дружина записалась у церкву, а діти виросли - тож  упоравшись із ділом, чоловік зайшов на EX.UA і сидів-качав нового американського мульта про безбашенного рейдера Одноразника, який із своєю блатною сімейкою чисто по-донецьки наїхав на Чарівну долину із справжніми живими деревами.

   Рейдер якраз завівся із місцевим авторитетом Лораксом, що тупо не здавав громадські ліси під забудову, але на самому цікавому місці Вітя задрімав і прокинувся від шаленої спраги. Не дивлячись він запустив руку в шухляду, та замість пляшки  витягнув важкеньку протипіхотну гранату Ф-1 типу лимонка 1941 року випуску, що її 9 травня невстановлений слідством ветеран другої світової закинув по приколу на урядову трибуну. На жаль чи на щастя, але через наслідки контузії (прогресуючий склероз) ветеран не висмикнув застережну чеку, тож Вітя і забрав на вдачу убійний фрукт і тепер зрадів небезпечній знахідці прямо як мала дитина.

   По життю наш пацан мав одну-єдину делікатну проблему, що виникла під час капремонту його шикарної президентської резиденції у колись улюбленому Межигір'ї. Ще учора це був справжній рай на землі, який починався від вертолітного майданчика на службових воротах і тягнувся впритул до 5-поверхового президентського суперпалацу посеред шикарного парку з пахкими вічнозеленими кипарисами і рододендронами, чорними лебедями і білими трояндами та такими італійськими мостами на штучних водоймах – куди тим Софіївкам. Одна лише стрьомна деталь - підземний тир і боулінг, тенісний корт і спортзал, крите поле для гольфу, гаражний комплекс на 100 моторів і яхт-клуб – усі ці понти на кількасот зелених лимонів  капітально звели давно-предавно, іще під час вітіного прем`єрства, перед самою Помаранчевою революцією. Ну, а з приходом пацана на вищий державний пост збуджені шаленими гонорарами архітектори-проектанти на досягнутому не зупинилися і досі щось там ламали-ладили, бронебійні вікна-двері сріблом-золотом оздоблювали, кришталеві стелі і мармурову долівку піднімали-розширювали, субтропічний ландшафт у всі кольори райдуги розфарбовували. Через що хазяїн країни у себе вдома який уже рік не міг і хвильку очей зімкнути, як ті чергові кнопкодави у Верховній Раді. А коли президент заїкнувся генпідряднику будівництва віце-прем`єру Борі Колесникову на прізвисько Боря-Воря, що з покращенням вже час завязувати, той лише заїржав – тіпа, як можна, коли від слухняних платників податків у бюджеті стільки безгоспних грошей.

   Хай би воно усе так і йшло, але Боря-Воря, як конкретний донецький пацан, принципово не платив зарплати усякому бидлу. Ось тому хитрощами зібрані з усіх Карпат дикі монтажники виживали як могли – билися до крові за скибку французької булки чи соєву відбивну, а під вечір за пляшку біленької методично різали поварів, виконробів та інший привілейований персонал, тож уранці охорона вже замахалася зносити тіла до спеціально виритого на цей випадок стометрового шурфу на місці розваленого іще Катькою Другою Спасо-Межигірського монастиря. Гірше за все, що навесні неприємно-солодкий аромат тління починало тягти просто у президентські вікна і хоча президент буквально просив-молив закопувати мертвяків по-нормальному, та куди там...

   Коротше кажучи, знахідка у шухляді була доречна як ніколи – пацан вирішив одним ударом засипати місце масового поховання, як це у лихі 90-ті робили керченські пацани у своїх скіфських курганах. Він сунув гранату до кишені і хотів викликати машину, аж тут зателефонував пришелепуватий з часів гебешного совка міністр МЗС.

    - Вікторе Федоровичу, - Грищенко був збуджений, - там литовка приперлася!

   - Яка литовка? - Вітя насторожився, - ти знаєш, з жінками я не той...

   - Ну Даля Грибаускайте, президент Литви, - нетерпляче затарабанив Грищенко, - вона ж обіцяла на ялтинський саміт приїхати, якщо ви їй побачення із Юлькою влаштуєте..

   - А хіба я влаштував? - здивувався Вітя.

   - Гад буду, - міністр перехрестився, - коротше, вона уже в ОРЕАНДІ, питає, де ж ваш президент?

   - Ніхрєна не пам’ятаю, Грабану, Грибану… - Вітя сплюнув з досади, - бляха-муха, ще ті мені лесбіянки з їхніми іменами. Стій, е, я ж наче там усе відмінив, саміт маю на увазі?

   - Відмінили, а вона все одно приїхала, - міністр потиснув плечима, - каже, що вже коли пообіцяла, то своє слово конкретно по-європейськи тримає, не те що деякі.

   - На мене натяка? – підозріло спитав Янукович, та міністр делікатно мовчав. – Ага, так я, значить, тіпа уже не пацан, себто не європеєць... І що ж вона там робить, у Ялті?

   - Ну що там робити, - міністр похапцем відкрив, погортав записничка, – ОРЕАНДУ ми зарезервували під захід, от вона і там і запалює, спить, на світанку купається, одна зовсім.

   - Купається, кажеш?

   Президент кинув погляд на фото покинутої дружини у золотій з чорним рамочці і  раптом відчув, яка ж у приміщенні задуха. Через режим бюджетної економії кондиціонери в президентській адміністрації автоматично вимкнулись ще о шостій, воду з шухляди сто відсотків поцупили голодні охоронці, президент тут сидить, стіка потом, а тим часом якась європейська шльондра розкошує у прохолодній чорноморській хвилі…

   - Ще й одна? - президент завівся. - От блін, а тут працюєш-працюєш…

   - То що казати – приїдете?

   Із болем у душі президент відмовився від зустрічі і пішов освіжитися до своєї шикарної президентської вбиральні. Тут чекав сюрприз - як Вітя не бив-крутив автоматичні крани, ані краплини здобути не вдалося. Піт уже стікав градом по спині, тож президент вихопив з кишені мобілу і зателефонував до КИЇВВОДОКАНАЛУ.

   - Шо за хєрня? - наїхав президент на оперативного чергового. - Коли вода буде на Банковій?

   - До 11-го нічого не буде, - сонно сказав черговий голосом екс-міністра МНС Нестора Шуфрича, він же президент ФК ЗАКАРПАТТЯ, - а ще раз, падло, уночі збудиш, і світло вимкну.

   - Ти шо, пацан, рамси поплутав? - страшним голосом закричав Янукович, - як може  президент без води?

   Шуфрич – а це був дійсно він - одразу прокинувся.

   - Федричу, соррі, насправді у тебе прорив на лінії, зараз надішлю фахівця, золоті руки, все зробить чікі-пікі, у кращому виді.

   - Нє, ти поясни, причому 11-е, що по Києву води нема!

   - Е, альо, – Нестор закліпав очима, – дядя, ти реально голову холодильником не притиснув? Не в курсах, 11-го - ЄВРО, а до того профілактику треба зробити, ні? Німчура причухає, бухтітиме потім, шо у нас того нема, цього не було... Коротше, уже ми тут почали по воді, по світлу, ще сміття он треба вивезти з Гідропарку куди-небудь, ха-ха, в Межигір`я. Ну жартую-жартую, на сміття бюджету давно нема…

   - У Карпати свої вивозь, - озлився президент.

   Охорона давно роз`їхалась по домівках, тому Вітя узяв таксі і, пообіцявши шалену  ціну, вже за дві години минув службовий в`їзд і звернув по неосвітленій грунтовці до колишнього монастиря за високим-превисоким парканом над швидкою гірською річкою. Перед пішохідним містком Вітя наказав загальмувати, поліз до кишені за розрахунком і замість гаманця суто випадково витяг лимонку. Нажуханий таксист прожогом вискочив за двері і Вітя залишився на кілометри сам-один у темному лісі. Ледь вибравшись з тісного ХЮНДАЯ, він обережно підійшов, схилився над чорним проваллям. Там шуміла-ревіла колись чиста-пречиста, а нині смердюча від стоків будівельного містечка проточна вода, яка перебивала навіть сморід від місця масового поховання - важко було повірити, що ото саме її сотні років тому пили безстрашні місцеві козаки.

   Місток теж виглядав підозріло, та шукати інші підходи було ніколи. Вітя сів на водійське місце, врубив першу передачу, за лічені секунди проскочив місток, а кинувши гранату за паркан, миттю закрився у машині і почав чекати. Як досвідчений єнакієвський пацан, Вітя мав відчути, як здригається тунель і осипається земля, але минули три секунди, п’ять, десять – результату не було. Сплюнувши, гарант розвернувся і поторохтів назад, чіпляючись жерстяним брюхом за східці. Отут воно й трапилося.

   Рівно посередині містка мотор заглух, тачка зовсім стала, східці прогнулися і затріщали. Одне до одного, подумав президент, і чого я поперся на ту роботу? Не встиг він заматюкатися, аж раптом по бамперу постукала бомжичка із розжирілим котом на плечі, яка кілька років тому невідомо як потрапила у заборонену зону і відтоді вешталася по новобудовах - просила жратву для свого троглодита.

   - Я – Дана дволиця, лагідна мати-водиця, здоров'я-краси начальниця, річок і морів сердечна дарувальниця, - бубоніла стара зараза собі під носа, водячи над машиною чорними від бруду руками, - з вогнем-світлом приходжу, грози-дощі наводжу, кинь печива чи хліб, щоб врожай уродив як слід...

   - Дуже вчасно, - буркнув президент і опустив вікно, - нема-нема хліба!

   Котяра злякано нявкнув і зістрибнув під колеса, а бомжичка раптом не менш спритно скочила на бампера. Янукович побачив, що не така вона вже й стара, навпаки – соплива гопстопниця під вісімнадцять, усі понти - вогняно-руде волосся і довгі-предовгі брови, як у мультяшного америкоського авторитета. Тут малолітка якимось дивом прочитала вітіну думку.

   - Які на Дніпрі америкоси? – зручніше умостившись на капоті, здивувалася вона і по-розбійничому ощирилася до вухів. - Сказано було, я - мати-водиця, добра богиня! Хліба нема – хрєново… Ну, а закурити?

   - Не палю, - Вітя витяг мобілу з кишені, але зв’язку не було, – якщо в натурі така добра, витягни мене звідси або евакуатора виклич, потім розрахуємося, даю слово президента!

   - Бачили уже таких президентів, - грубо відповіла руда, - вогню краще дай!

   Це розвод, подумав Вітя і зопалу вдарив по дверцятах (їх теж заклинило), ну попав так попав. Зараз, як заведено, з берега підскочать відморожені пацани з угорським акцентом і, розмахуючи бейсбольними битками, ділитимуть корейський металобрухт. Добре, що тачка не моя, зрадів президент і очікувально озирнувся на всі боки. Дивно, але ніхто нізвідки не вистрибував, біля монастиря теж було тихо, як це й водиться на братських могилах…

   Тим часом головна розводяща сама десь знайшла цигарку і сиділа-смалила на тлі зоряного неба.

   - Коротше, дядя, спершу ти із сеструхою розмовляв, вона нереально добра, а я – Гана-погана, цариця імли і обмана. Ходиш через річку – жени капусту, а якщо порожній, то хоч скажи добре слово дівчині.

   - Що за тупий наїзд? – озлився Вітя. – По ходу, це моя річка, я тут все купив!

   - Неправильна відповідь!

   Малолітка роздратовано кинула недопалок у воду і обома руками почала із неймовірною силою розхитувати важку машину. Ухопившись за кермо, Вітя уважно вдивився і роззявив рота - з вогняної голови на капот одна за другою посипались червоні жаринки, так що багатошарове нітроемалеве покриття на очах заїржавіло-полущилося, а салон нагрівся, як голова хронічного прогульника на зовнішньому тестуванні. Коли від спеки тріснув градусник на панелі, Вітя нарешті отямився.

   - Чуєш, царице, - він вирішив якось підтримати гру, - я ж теж президент, ну тіпа цар, Богом поставлений! Ага, ну так ми ж, царі, не повинні мочить один одного!

   Погань тільки всміхнулась.

   - Твоя правда, Богом - інший розклад… Тоді яка проблема, промов божественне закляття на добре діло, і за хвилину уже тусуватимешся у своєму царському палаці із своїми гадськими корєшами!

   Отак нашому герою, висловлюючись спортивною термінологією, влупили нижче пояса. На превеликий жаль, простий єнакієвський пацан Вітя Янукович міг божественно промовляти тільки по писаному перед виборами, на виконання ж обіцянок сил вистачало не завжди, ну а вже щодо друзів - тут спостерігались повний облом і капітуляція. Ставши у державного пирога, пацан щедро відрізав чималі шматки усім френдам, та за звичкою не міг так, щоб когось не підставити: Азарова - з газом, Платіні - з готелями, Ахмєтова – з МЕТАЛУРГОМ... У підсумку сотні так званих друзів-приятелів перетворилися на зліших ворогів і хоч прилюдно клялися у вічній відданості, справжні братани за збігом обставин залишилися десь далеко-далеко у депресивному Донбасі. Той же Юрка Чорт, що завжди витягав з кризових ситуацій, от він точно не дав би якійсь подорожній повії тупо зіпхнути президента у його власну президентську річку…

   Бідолаха сидів, жаривсь заживо у клятому крематорії на колесах і потихеньку доганяв, що прийшов реальний капець. На його щастя, якраз тієї самої миті склепаний 70 років тому залізним сталінським кулаком механізм уповільненої дії таки спрацював, і лимонка ухнула десь там глибоко під землею, повною мірою проявивши свої ударно-бойові властивості. Над парканом виріс стовп вогню й диму, і навколишній ліс засяяв червоно-зеленим маревом, мов опівдні гарячого серпневого дня. Що там воно горить, здивувався голова держави, чи й бензин уже падлюки в мою шахту зливають? З останніх сил висунувся, зиркнув уверх-униз – шлунок трохи не вивернуло. Схоже, вибухом зірвало гранітну платформу під братською могилою і з-під землі один за одним перевертаючись з боку на бік, попливли за водою безіменні будівельники царського маєтку. Водночас зверху западало палаюче шмаття, мостові східці луснули-розійшлися, таксомотор провалився у безодню з шаленої висоти, і пацан іще встиг чисто машинально закрутити скло...

   Зльоту розштовхавши мертвяків, драндулет пішов був на дно, але захоплений у самому низу бурхливою течією, розвернувся і пузом уперед погнав хутко-хутко у взагалі вже бездонне Київське водосховище.

   Хана, заплющивши очі, сумував президент, як же тепер ці козли будуть без мене? Ну, коли що, пишіть Анхелі Меркель...

   Тут крізь контрабандні віконні ущільнювачі ринула-пролилась отруйна водиця, і перед лицем смерті у вітіній голові зіскочило якесь коліщатко. Він миттю згадав та скоромовкою зашепотів єдине знайоме йому закляття - проти ворогів, що його навчили у бурхливій юності авторитети на кременчуцькій зоні:

   - У ХОЛІ-ПАЛАЦІ - ДВАНАДЦЯТЬ ПІСТОЛЕТІВ, НАВКОЛО – ТРИНАДЦЯТЬ ОХОРОНЦІВ-АТЛЕТІВ, НЕ П`ЮТЬ, НЕ ПАЛЯТЬ, ЧЕКАЮТЬ ЗРУЧНУ ХВИЛИНУ… ПІДУ ДО ІУДИ, СКАЖУ – ВИВЕДИ МОГО СТРАХУ ПРИЧИНУ! ТЕБЕ ТЕЖ КРИВДИЛИ, ЗВІДУСІЛЬ ВИГНАЛИ, ЗАБЕРИ МОЄ ЛИХО І ДВАНАДЦЯТЬ ПІСТОЛЕТІВ НА ВТІХУ...

   По усіх поняттях залишилося сказати АМІНЬ і побризкатися заговореною водою, та од шаленого тиску лобовуха нарешті луснула і хвиля сама вдарила президенту у лоба...

   До тями він прийшов уже у своєму улюбленому кріслі посеред шикарної президентської вітальні,  хоч і весь мокрий, та слава Богу, вдома. А поруч – ба, сюрприз так сюрприз - вірний змалечку друг Юра Чортків на прізвисько Чорт, колишній слюсар-зварювальник 6-го розряду, золоті руки, а нині відомий усій Донеччині фахівець по мокрих ділах.

   - Довго спимо, – Чорт зрадів, заусміхався, – ну, слава Богу, прокинувся! А я тут якраз труби варив, опа, Вітя розсікає на якомусь їржавому АКЦЕНТІ. Нє, думаю, шось тут не теє, не в коня корм…

   - А ти звідки тут? – президент почав приходити в себе, – наче ж із дому ніколи не вилізаєш, на жодній сесії не бачив…

   - Стріляли, - життєрадісно пояснив давній корєш тоном спритного стрільця Саїда із антирадянського бойовика БІЛЕ СОНЦЕ ПУСТЕЛІ, – уяви, дзвонить цей пєтушок з МНС,  Юрасю, ти ж тіпа слюсар, а ну, риссю до шефа на ліквідацію прориву. Та нє, кажу, по-1-ше, днюха у мене, і взагалі я давно не по цих ділах, навпаки, роблю дірки… А він як завівся – ЄВРО, бойкот, криза міжнародної довіри! Лади, думаю, коли в Україні більше чоловіків нема, можна і приїхати, дитинство згадать. А тебе якого топитися понесло, невже справді через цю, бо витягаю, одне тільки й чути – богиня, богиня… До речі, про труби, пиво де в тебе?

   - Слухай, яке пиво, - Янукович  зіскочив зі слизької теми, -  ти президента від смерті врятував, проси що хоч,  ордена дам чи медаль і ще на своєму офіційному президентському сайті пропишу!

   Коли рятувальник нарешті вшився, Вітя, як і обіцяв, зателефонував до секретаріату: