ГАЗЕТА (італ. gazzetta) – періодичне друковане або електронне видання, що повідомляє про суспільно важливі події.

   Першими газетами були інформаційні бюлетені, що випускалися в Римі в 1 ст. до р. Хр. – 4 ст. після р. Хр. Потім газети з’явилися в Китаї у 8-му, у Європі – в 17 ст. (Німеччина - 1609, Голландія - 1616, Англія - 1622). Слово ГАЗЕТА пішло від назви рукописного аркуша новин у Венеції, який купували за монету такої ж назви. Термін увійшов до широкого вжитку з появою у Франції видання Теофраста Ренодо ЛЯ ГАЗЕТ (1631). Першою щоденною газетою була ЛЯЙПЦІГЕР ЦАЙТУНГ, що видавалася в Німеччині в 1661-1663 рр. Однією з найстаріших газет, що видається й сьогодні, є ТАЙМС, заснована у Лондоні (1785-1786).

   В Україні перші газети з'явилися польською мовою (КУР'ЄР ЛЬВІВСЬКІ, 1749), французькою (ГАЗЕТТ ДЕ ЛЕОПОЛЬ, 1776) та російською (ХАРЬКОВСКИЙ ЕЖЕНЕДЕЛЬНИК, 1812; ХАРЬКОВСКИЕ ИЗВЕСТИЯ, 1817-1823). Перша газета українською – ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА видавалася у Львові (1848-1857).

   Німецький дослідник Отто Ґрот виділив 4 ознаки газети: 

 1) регулярно виходить;

 2) має універсальний зміст - себто зрозуміла всім і кожному; 

 3) актуальність - цікава всім;

 4) гласність - доступна всім.

   Головна функція газети – регулярно подавати оперативну, актуальну і різноманітну інформацію з усіх сфер життя. Чеський письменник-журналіст Карел Чапек так описував процес видання:

   "Не було випадку, щоб газета сказала, що за минулу добу нічого вартого уваги не сталося і тому нема чого писати. Щодня читач одержує і політичну передовицю, і події, і спорт. Навіть якщо всю редакцію звалить грип, газета все одно якимось дивом вийде і там будуть всі звичайні рубрики - так що читач ні про що не здогадається".

   Всесвітня газетна асоціація (ВГА) дослідила, як читають пресу у 88 країнах світу: 

   Лідерство у читанні стійко утримують норвежці і японці - на 1000 мешканців тут припадає по 588 і 577 щоденного продажу газет. Третє місце займає Фінляндія (455), далі - Швеція (430), Коста-Ріка (412), Швейцарія (377).

   КАЧКА – псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.

   Існує три версії походження виразу. Згідно з першим його авторство приписується засновнику протестантизму (лютеранства), видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру (1483-1546). Якось у промові він помилився і замість слова "легенда" сказав "люґенда". Німецькою мовою "люґе" – "брехня", а "енте" – "качка". Сприйняте на слух слово трансформувалося в "люґенте", що буквально означало "брехлива качка". Відтоді так почали говорити про помилкові дані, неправдиву інформацію. 

   Друга версія. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов'язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту тиражу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох літер: "NT" – ен-те, що являло собою скорочення латинського виразу "non testatur" – не перевірено. Умовний знак звучав як "енте", що по-німецьки означало "качка". З часом це слово все частіше стало вживатися для позначення безсоромних журналістських вигадок.

   Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов'язують з анекдотом бельгійського журналіста Корнеліссена, який одного разу опублікував цілком серйозно, як нібито наукове повідомлення, анекдот про ненажерливість качок. Якийсь учений порубав, мовляв, качку на дрібні шматочки і віддав "на сніданок" іншим дев'ятнадцятьом качкам. Потім такий саме фарш зробив з дев'ятнадцятої качки для інших вісімнадцятьох. Так були порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька хвилин одна качка, виходило, з'їла дев'ятнадцять. Незважаючи на очевидну неправдивість такого повідомлення і очевидну його неймовірність, газети сприйняли цю потішну розповідь за чистісіньку правду і передрукували її на своїх сторінках.

   Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй суті, слово "качка" стало символом вигадок газетярів. Наявність газетної качки знижує авторитет видання й журналіста - однак вона існувала й існує як засіб боротьби за увагу читачів, збільшення тиражу, а відтак і прибутків.

  
   ДАЙДЖЕСТ (англ. digest – стислий виклад, резюме) – у сучасній журналістиці скорочений або повний передрук матеріалів інших видань. Як правило, до такого передруку систематично вдаються провінційні друковані ЗМІ, які мають слабку кореспондентську мережу і відчувають брак інформації й поповнюють її недостачу за рахунок столичних видань.

   Наявність великої кількості дайджестів – ознака низького фахового рівня видання. Свідченням журналістської майстерності є наявність у газеті чи журналі значної кількості ексклюзивних матеріалів, тобто таких, що виготовлені саме для цього видання. Але навіть авторитетні газети з глибокими традиціями сьогодні не обходяться без передруків найбільш цікавих матеріалів з інших видань, вміщуючи їх у рубриках "Наші передруки", "Дайджест". Для читачів такі рубрики цікаві, оскільки в них часто із скороченням малоістотних частин уміщуються сенсаційні, непересічні твори та праці, які збагачують читача новими знаннями, несподіваними інтерпретаціями фактів.

   Первісно дайджестами називалися адаптовані для масового читання твори світової класики. Великі за обсягом романи стискувалися до розміру брошурки, що потребувала невеликого часу для ознайомлення й дешево коштувала. За допомогою такого видання можна було за півгодини "пройти" САГУ ПРО ФОРСАЙТІВ Д.Ґолсуорсі чи ВІЙНУ І МИР Л.Толстого. Зрозуміло, що такі дайджести могли дати тільки псевдознання і аж ніяк не знайомили читачів ні з реальною філософською концепцією, ні з образним світом творів. Тим паче, що будь-який переказ обов'язково містить у собі елементи вибірковості, а, отже, й інтерпретації.

   ЖОВТА ПРЕСА – бульварно-сенсаційні ЗМІ, які під предметом журналістики розуміють події скандально-порнографічного характеру й розраховані на невибагливі смаки. Її ознака - сенсаційні репортажі, скандальна кримінальна хроніка, безсоромне висвітлення таємниць приватного й інтимного життя відомих осіб, маса ілюстрацій, переважно еротичних. У погоні за сенсацією жовта преса не зупиняється перед неправдивими вигадками, наклепами, плітками, перекрученням фактів.

   Виникла з винайденням коміксів, що їх почав малювати у 1895 році художник Річард Уотколт для нью-йоркської газети THE WORLD, що належала медіа-магнату Джозефу Пулітцеру. Перші комікси зображали пригоди "жовтого малюка", який кривлявся, гримасничав, смішив читача. Ідею перехопив Рандольф Герст-старший, він запросив художника за більшу платню до свого видання NEW-YORK JORNAL - туди ж перемандрував і "жовтий малюк". Виник конфлікт, Пулітцер і Герст у запалі публічно лаялись, і редактор NEW-YORK PRESS Ервін Уордмен назвав скандальні газети "жовтою пресою". Так виник термін, що закріпився в журналістиці для позначення певного типу видань.

  Р. Герст вперше сформулював теоретичні засади жовтої преси - начебто "читач цікавиться передусім подіями, які містять елементи його власної примітивної природи, а такими є: 

   1) самозбереження;

   2) кохання і розмноження; 

   3) честолюбність.

   Матеріали, що містять один з цих елементів, слід оцінювати як гарні. Якщо вони містять два з них, вони кращі, але якщо вони містять усі три елементи, то це першокласний інформаційний матеріал".

   За класифікацією Р. Герста, елемент самозбереження міститься у всіх матеріалах, що повідомляють про вбивства, самогубства, нещасні випадки і т. п. До тем кохання і розмноження зараховуються історії одруження і заміжжя, сексуальні скандали, романтичні історії про те, як кохання спонукало здійснити щось незвичайне – коротше, усе цікаве у взаєминах статей. Честолюбність же викликається таємничим у всіх цих історіях - воно (таємниче) примушує читача замислитися, якою буде розв'язка, і відповідно спонукає купляти й наступні номери газети.

   У сучасній журналістиці жовта преса за всієї примітивності займає досить значне місце. Виконуючи розважальну функцію, вона дає журналістам кращі заробітки - але перешкоджає творчій самореалізації й може навіть знівечити й неабиякий талант.

   ЖУРНАЛ (франц. journal від jour – день) – періодичне друковане видання, яке містить статті й матеріали з різних суспільно-політичних, наукових, виробничих та інших питань, публікує літературні та публіцистичні твори, літературно-критичні праці, ілюстрації та фотоматеріали. На відміну від газет, спрямованих на оперативну інформацію журнали дають змогу більш детально й за більш значні терміни охопити події сучасного суспільного, політичного, культурного та наукового життя, вміщують обширні наукові статті, художні твори великого обсягу. Журнал – носій аналітичної, фундаментальної інформації; у цьому його головна відмінність від газети.

   За статистикою, одну книжку журналу читає приблизно у п'ять разів більше людей, ніж примірник газети, відтак можна говорити про ґрунтовніший вплив такого типу видань у порівнянні з іншими видами періодичної друкованої продукції.

   Журнали типологізуються за трьома ознаками: 1) за періодичністю – такі, що виходять щотижня, щомісяця, щодвамісяця, щокварталу, щороку; 2) за змістом – загальні, громадсько-політичні, літературно-художні, наукові, спеціальні (галузеві); 3) за читацьким призначенням – для жінок, для дітей і молоді тощо.

   Перший журнал в Україні видавався у Львові з січня по червень 1795 року. Це був ілюстрований літературно-науковий місячник польською мовою, що мав довгу назву "Zbior pism ciekawych, sluzacy do poznania roznych narodow i krajow, wyjenty z dziennikow i innych dziel peryodycznych” ("Зібрання творів цікавих, що служать для пізнання різних народів і країв, вийнятих з щоденних та інших періодичних видань”). У шести числах журналу були подані матеріали з історії, географії, фізики, педагогіки; майже всі вони перекладалися з французьких часописів того часу. Журнал, отже, мав дайджестовий характер.

   У Львові зародилася й вітчизняна галузева журналістика - у 1801 році тут почав виходити журнал з правознавства Annales Jurispudentiae, а у 1803 році – журнал з воєнних наук Militarische Zeitschrift.

   Перші журнали в тодішній підросійській Україні з'явилися на початку XIX століття в Харкові: сатиричний ХАРЬКОВСКИЙ ДЕМОКРИТ (1816) та літературно-художні й наукові УКРАИНСКИЙ ВЕСТНИК (1816-1819) та УКРАИНСКИЙ ЖУРНАЛ (1824-1825). Видавалися російською, хоча зрідка й надавали свої сторінки для публікації українських творів. Перший український літературно-науковий і громадсько-політичний журнал називався ОСНОВА і виходив у Санкт-Петербурзі в 1861-1862 роках.

   ЗАГОЛОВОК – назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом. Повинен містити в собі тему або ідею твору, має бути виразним, стислим, змістовним, цікавим і легко вкладатися в пам'яті читачів. Дати творові влучний заголовок – велике мистецтво. Відомі випадки, коли зміна заголовку несподівано актуалізувала матеріал і виводила його на перші сторінки видань. У сучасній журналістиці існує тенденція до оформлення заголовків як розповідних речень і перетворення їх на невеликі ліди.

   КОМЕНТАР (від лат. commentarium – нотатки, пояснення, тлумачення) – роз'яснювальні або критичні міркування чи витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового, культурного життя. Коментар пояснює зміст певної події, політичного чи історичного документа, незрозумілі місця літературного чи публіцистичного твору.

   У журналістиці поняття "коментар" має два значення: широке і вузьке. У широкому значенні коментар – це стрижень аналітичної журналістики, її головна складова частина й сутність. Тут існує правило: факти недоторкані – коментарі вільні. Журналіст особливо сумлінно, об'єктивно й вичерпно повинен викладати факти, але вільний у коментарях і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає за них.

   У вузькому значенні це окремий жанр журналістики, який передбачає роз'яснення для читачів, слухачів чи глядачів матеріалу чи фактів, представлених в органах масової інформації. Як правило, він подається під заголовками: "Наш коментар", "Від редакції", у радіо- й телепередачах починається словами: "Коментар програми".

   При всій вагомості в журналістиці інформаційних жанрів поважного читача все ж вабить аналітика, неможлива без коментаря, бо він самотужки часто буває неспроможний розібратися в змісті фактів і зорієнтуватися в складному сучасному потокові інформації, що надходить до нього через канали масової комунікації.

   КРИТИКА (від гр. kritikos – здатність, мистецтво розбирати, судити) – розгляд, аналіз, обговорення яких-небудь явищ життя чи мистецьких творів з метою дати оцінку, з'ясувати сутність і природу явища.

   У суспільному житті критика – метод виявлення і пошуку шляхів подолання суперечностей і проблем, що об'єктивно виникають у дійсності. А відтак критика є важливою складовою журналістики і виявляється у всіх її тематичних напрямках: політичному, соціальному, економічному, культурному і т.д.

   Головна властивість журналістики – бути в опозиції до влади, служити суспільному прогресові, контролювати дотримання в суспільному житті загальнолюдських норм. У великій мірі це досягається через критику неправомірних рішень і дій влади чи конкретних урядовців. Якщо за допомогою формування громадської думки і масових емоцій журналістам вдається домогтися виправлення ситуації, то це відразу підносить престиж їхнього видання і його тираж. А тому через ефективну критику виявляється результативність журналістики.

   У сучасній масово-інформаційній ситуації в Україні через невідреґульованість вітчизняного законодавства журналістика не може повноцінно виконувати функцію соціальної критики ("сторожового собаки"). Поява матеріалів з наведенням негативних фактів і принципових коментарів до них дуже часто стає підставою для висунення судових позовів проти періодичного видання, у яких задля компенсації моральних збитків виставляються такі суми, що призводять до економічного банкротства газети чи журналу. Перший наслідок цього – майже цілковитий занепад в українському інформаційному просторі сатиричних жанрів журналістики, які є прямими носіями критичного змісту. Критикуючи діяча чи його вчинок, пам'ятайте, що критики не любить ніхто, тому вона повинна бути максимально доказовою, аргументованою, спертою на документальну базу. Критика явищ і постановка проблем повинна узгоджуватися з пошуком шляхів їх розв'язання і подолання конфліктів.

   Мистецька критика є завжди одним із розділів певного виду мистецтвознавства (літературознавства, театрознавства, музикознавства і т.д.). Предметом мистецької критики є сучасний мистецький процес або класичні надбання, сприйняті через призму сучасності. Головне завдання критики – давати інтерпретації (тобто витлумачення, пояснення) творам чи всьому мистецькому процесові, обґрунтовано показувати позитивні якості й хиби творів. Критика вчить розуміти твір, здійснює зв'язок між літературою й читачем.

   ЛІД (англ. lead – керувати, очолювати, займати перше місце, бути попереду) – короткий виклад журналістського матеріалу, що розміщується після заголовку й перед основним текстом. У цьому значенні вживається ще слово "вріз" ("врізка").

   Лід покликаний представити читачам наступну статтю, привабити їхню увагу, але найважливіша його функція – зорієнтувати читача в змісті матеріалу. Встановлено, що читач за 3-5 секунд проглядає заголовок; 30-40 секунд витрачає на ознайомлення з лідом і 3-5 хвилин – на цілий текст.

   Американська навчальна література велику увагу приділяє цьому композиційному елементу зовнішньої подачі газетних матеріалів, розуміючи його виключне значення для зацікавлення читача. Типологія ліду налічує до п'ятнадцяти його різновидів, ось деякі: 

 5) лід "стаккато"; складається з коротких, уривчастих, "телеграфних" речень; передбачає наявність натяків, підтексту, інтригуючу кінцеву непроясненість повідомлення.

   ПАМФЛЕТ (англ. pamflet від гр. pan – усе, phlego – палю) – один з найголовніших жанрів соціальної критики, злободенний гостросатиричний твір, викривальний пафос якого спрямований на нещадне осміяння суспільно шкідливих явищ, організацій і відомих осіб. У памфлетах широко використовується художньо-образне й науково-понятійне мислення, ідейно знищується об'єкт критики, комбінуються сарказм, іронія, використовуються гіперболи, контрасти, принижувальна лексика.

   Памфлети створювали Л.Українка (ГОЛОС ОДНІЄЇ РОСІЙСЬКОЇ УВ'ЯЗНЕНОЇ), Є.Єфремов (цикл памфлетів ПІД ОБУХОМ: БІЛЬШОВИКИ У КИЄВІ, 1918), М. Хвильовий (КАМО ГРЯДЕШИ?, ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ), І.Франко, Я.Галан та ін.

   ПРЕС-РЕЛІЗ (англ. press-release – випуск для преси) – документ, спеціально розповсюджуваний для співробітників ЗМІ, що містить матеріали для термінової публікації.

   Сьогодні термін "прес-реліз" вживається для позначення двох типів документів: 1) ''публікації в пресі"; 2) "для опублікування в пресі".

   Терміном "прес-реліз" позначають усі матеріали, що виготовлені не журналістами, а такі, що створені поза редакцією і надійшли до органу масової інформації в готовому текстовому вигляді. Прес-релізи випускають урядові установи, штаб-квартири міжнародних організацій, прес-бюро з’їздів і конференцій та інші організації й заклади, зацікавлені у висвітленні своєї роботи, у зв'язках з громадськістю через ЗМІ.

   У прес-релізі наводяться точні назви, прізвища, дати, цифрові матеріали, статистичні дані, можливі схеми і графіки, як правило, складні для засвоєння чи сприйняття на слух. Іноді прес-релізи виготовляються до прес-конференції чи брифінгу і роздаються журналістам до їх початку. Вимоги до прес-релізу: лаконізм і точність у подачі власних назв і цифрових даних.

   У сучасній журналістиці прес-релізи виконують подвійну функцію: 

   2) поповнюють бюджет видання, оскільки дослівна публікація прес-релізу здійснюється на умовах відповідної оплати; у даному випадку прес-реліз розглядається як рекламний текст, яким він насправді і є.

   Основна ознака прес-релізу - його ідейна спрямованість. У текстах прес-релізу створюється позитивний імідж фірми, організації чи установи, окремої особи, ведеться пропаганда (рекламування) яких-небудь товарів, послуг, дій і под." А відтак розрізняють пропагандистський і контрпропагандистський прес-релізи.

   Дослівне використання прес-релізу в авторському матеріалі заборонене - інакше виникає можливість появи під різними підписами кількох ідентичних текстів у різних виданнях, що скомпрометує їх та авторів і стане підставою для звинувачень у плагіаті або принаймні в непрофесіоналізмі.

   РЕПОРТАЖ (від фр. reportage, що в свою чергу походить з лат. reporto – повідомляю) – інформаційний жанр журналістики, предметом якого є цікаві для громадськості події дня. Автор повинен бути очевидцем, а ще краще – учасником події, що може являти собою яскравий епізод чи факт дійсності (мітинг чи демонстрацію, військовий парад, спортивні змагання, сесію Верховної Ради чи органу місцевого самоврядування, ліквідацію аварії чи наслідків стихійного лиха тощо).

   Особливого розвитку репортаж набув на радіо та телебаченні, де його часто транслюють у прямий ефір. У такому випадку репортаж – завжди імпровізація, потребує від журналіста глибоких знань, фахових навичок, винахідливості й дотепності. Але імпровізаційний характер не виключає, а навіть передбачає попередню підготовку до репортажу, наприклад, вивчення питань, що виносяться на сесію, підготовлених у комісіях доповідей і проектів рішень; вивчення складу команд, що виходять на змагання, їхнього турнірного становища тощо.

   Репортаж може включати діалоги з учасниками події, авторські відступи й коментарі, мальовничі описи окремих елементів події, характеристики її героїв, пейзажні картини тощо. У жанрі репортажу створюються і художні твори, наприклад, повість Антуана де Сент-Екзюпері ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ (1939), повість Юліуса Фучика РЕПОРТАЖ ПІД ШИБЕНИЦЕЮ (опубл. 1945).